Моє таємне-нереальне кохання навіть пробки вміє вставляти!
А кілька людей перед тим пробували - не вийшло!
ЕхЪ
.... була б я не така принципова....
Програма-максимум на вихідні:
+ 28-го конвокація (діар френдз, мені вручатимуть диплом! приходьте подивитись на цей історичний момент! ;))
+гульки всю ніч (попередньо збираюсь і в блюз-бар, і в клуб :))
+зранку після гульні - потяг на Львів!!!
+ГОГОЛЬ БОРДЕЛЛО!!!!!!!!!!!!! уррррррррррря!
О, вищі сили, покровителі студентства, дайте сил мені і грошей на це все!!
Не хочу ніяких випускних!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Таке перепаганене свято!
Я ж так до нього готувалась! Стільки сил-енергії-сподівань пішло насмарку!
шозахуйня
якого біса??
**crying*
Сподіваюсь, мене не відфрендять за цю фотку :)
(Вона мені найбільше з конвокації сподобалась ;) )
.бяка
умудрилась захворіти тоді, коли в хаті закінчився мед і перманентно відсутній лимонголова болить страшенно
...
Їхала сьодні з Житомирської на Дарницю – добрих півгодини трястись у метро.
Заходить бабця років так 55-60 на вигляд з обличчям вуличної торговки. Зганяє з місця хлопця. Який сидить поруч, завалюється на сидіння сама.
Пізніше на одній із зупинок зайшла бабуся. Стала недалеко від мене. А в мене – важка-важка сумка через плече і пакет з речами - довго з таким не простоїш. Бабуся спокійно стоїть собі. Навпроти сидять мужики, тьотьки. Всім пох.
На наступній заходить дідок. Помічає бабусю, підходить до неї. Боковим зором помічаю, як він тикає пальцем у мій бік. Бабуся заперечно киває головою.
На Лівобережній звільнилось місце і бабуся сіла. На Дарниці ми вийшли разом. Всю дорогу бабуся проговорила з тим дідусем. Я в їхніх очах – наволоч.
Я - фаталістка й панікерша
8 хвилин
Якісь хлопці увірвались в кімнату. Вона нерухомо лежала на спальнику. Руки зав’язані над головою, мотузка зачеплена за ліжко. Очі втуплені в стелю. Здавалось, вона не помітила, що в кімнаті щось змінилось. Високий чорнявий, схожий на професора, кинувся розв’язувати руки. Мотузка впала на підлогу, руки розслаблено повисли. І тут ніби прокинулась, підвела руки до очей, обмацала сліди від мотузки спочатку поглядом, потім долонями. Повернулась на бік, підтягла під себе ноги, лікті притисла до колін, обличчя заховала за руками. Застигла. І знову повітря в кімнаті зрушилось від нервових рухів, звуків і поглядів. «Усе буде добре, чуєш! … одяг ніби на місці, значить він не… їй погано?.. ти мене чуєш?... зброї нема? … тобі погано?... наркотики?... він тебе чимось накачав?... піднімай її… та не кричи… я цього мудака каструю… все буде добре…»
Витяглась в лінію. Розвернулась. Встала. Захиталась, хтось підхопив під руку. Рвучко відсторонилась. Хитаючись, підійшла до тумби, взяла ножиці. Хлопці переглянулись, кинулись до неї. Холодно, сильно, тяжко глянула. Заклякли.
Вийшла в сусідню кімнату. Глухий удар, ще один, ще, ще, ще… «Досить!» - з нелюдською силою відкинула жирного від закривавленого Патлатого. Її очі… Щось таке… І це паралізувало всіх. Забрала волосся Патлатому з обличчя. Поклала ножиці. Зібрала своє волосся в пучок. Ножиці. Розсипалось по лінолеуму. Стала на коліна. Витягла кілька найдовших пасем, сплела косичку. Взяла Патлатого за руку. Праву. Обмотала косичку тричі навколо підмізинного пальця. Встала. Він не рухався. Дістала щось із шухляди. Опустилась перед ним на коліна. Взяла руку. Креснула запальничкою.(Звідки знала, що запальничка в тій шухляді?) Волосся затріщало у вогні. Патлатий не висмикнув руки, навіть не поворушив. Обличчя не виказувало жодних емоцій. Хіба жаль. А може їй здалось. Опік – червона шкіра – кільцем оповив палець. «Довіку», - прошепотіла ледь чутно.
Виснаження, про яке забула на кілька хвилин, налило тіло слабкістю. Думки почали плутатись. У безпам’ятстві опустилась на підлогу.
Її поклали в психушку – депресія.
Його вирок – 2,5 роки колонії строгого режиму за викрадення людини.
